«Один із розп’ятих злочинців лихословив Його, кажучи: Хіба Ти не Христос? Спаси Себе й нас! А другий обізвався і, докоряючи йому, сказав: Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми — справедливо, бо дістаємо належне за те, що вчинили; Він же нічого поганого не зробив! І додав: Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє! А Він сказав йому: Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» (Лук. 23:39-43)
Одного разу між учнями Христа сталася суперечка. Вони міркували про те, хто з них буде по праву і по ліву сторону від Христа. Учитель попередив їх про те, що це складний шлях, який їм ще належить пройти. Через деякий час, коли Христос буде здійснювати свою головну місію, поруч із Ним не буде нікого з учнів. Там, на голгофському хресті, праворуч і ліворуч від Христа, опиняться два розбійники, засуджених на смертну кару.
Розпаковуючи свято Великодня, ми не можемо не торкнутися теми голгофських страждань Христа. Це кульмінація Його служіння і те, до чого Він ішов протягом земного шляху. Воскресіння не буває без смерті, і ми б ніколи не змогли гідно оцінити життя, якби не смак смерті. Свято Великодня — це насамперед історія про жертву і посвяченість, про проходження скорбот, приниження і безслав’я. Вигук Христа на хресті до Свого Отця: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» говорить про глибокий душевний біль людської природи Христа. Він справді знає і розуміє, що таке бути покинутим усіма. Зазвичай у стані переходу люди хочуть бачити поруч дорогих і близьких серцю людей. В останні хвилини життя хочеться сказати найголовніше тим, хто марно намагається сказати слова втіхи.
Поруч із Христом немає дорогих Йому учнів, окрім Івана і деяких жінок; немає тих, кого Він раніше зцілив і визволив, хоча в них є можливість прийти. Допиваючи Свою чашу страждань, Він не бачить праворуч і ліворуч від Себе сміливих учнів. Їхнє місце зайняли два розбійники, і саме вони проводжають Христа до самої могили.
Біблія мало що говорить про цих людей, знайомство з якими відбувається за кілька хвилин до кінця їхнього життя. Однак ці кілька хвилин стали для них визначальними щодо їхнього вічного життя. Двоє людей, що опинилися поруч, немов уособлюють усе людство у своїх міркуваннях і діях. У них однаково жахливі умови, їхні життя обірвуться з хвилини на хвилину, але один із них навіть тепер намагається висміювати Бога. Цей шлях, який він обирає для себе, продиктований злістю від того, що він змушений помирати з такою ганьбою. Його не мучить совість, і навіть у цій жорстокій смерті винні хто завгодно, але тільки не він. Людина без каяття розлючена на весь світ і особливо на Бога. Їй не потрібно ніякого прощення. Вона, захлинаючись своєю гордістю, прямує до смерті.
Однак історія продовжується в іншому розбійнику. Короткий діалог розкриває всю суть стосунків людини й Бога. «Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми — справедливо, бо дістаємо належне за те, що вчинили; Він же нічого поганого не зробив!», — вимовляє другий розбійник до першого. У цих словах проста формула початку стосунків із Богом. Визнання своєї провини. Думаю, у нього було багато причин звинуватити в смерті кого завгодно, включно з римлянами. Але зараз він правильно розуміє своє становище перед Богом. Каяття дозволяє нам побачити правильну картину того, що відбувається. Ми отримуємо чітке уявлення про себе і про Бога. Однак розбійник на цьому не зупиняється і звертається не до свого «подільника», але до Христа: «Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє!». Наше каяття не повинно закінчуватися самоосудом. Ми обов’язково повинні шукати вихід і потрібний напрямок. У цьому проханні вмираючого звучить справжня віра в те, що Христос може все змінити за долі секунди. Бездарне і непотрібне нікому життя може знайти справжній порятунок у Бозі. Тільки віра в Христа і надія на Нього, тільки звернення до Ісуса дасть нам змогу почути слова розради: «Нині ж будеш зі мною в Раю».
