Історія Христового воскресіння щільно переплітається із життям реальних чоловіків та жінок, які не просто бачили, а й могли доторкнутися до воскреслого Ісуса. Можливо, тоді, на третій день після розп’яття, коли учні були разом, вони й не усвідомлювали важливість дотику до свого Учителя. Проте через декілька десятиріч, коли перша Церква стала потерпати від тиску гностицизму — філософії, що ставила під сумнів фізичну природу Ісуса — спогади про «дотик» були міцною підвалиною, на якій Апостоли стояли непохитно.
Такої нерушійної стійкості не всі Апостоли набували миттєво. Іван, автор Євангелія, повірив одразу (Ів. 20:8). Петро не міг збагнути те, що відбулось (Лк. 24:12). А той, кого називали «Близнюком», згодом охрещеного «Невіруючим», публічно відстоював своє невір’я і прагнув доказів. Бо лише він, Фома, один з дванадцяти Апостолів, не був у кімнаті, коли воскреслий Христос з’явився перед Своїми учнями. Лише уявіть, із яким натхненням учні намагались переконати Фому у тому, що бачили. Напевно, їхні обличчя випромінювали радість та посмішки, вони переказували зустріч з Ісусом та кожне Його слово, перебиваючи один одного, але все було марно. Фома і його віра потребували конкретних доказів:
Поки не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, не вкладу своєї руки в Його бік, — не повірю!
Ів. 20:25
«Не повірю, якщо не…» І дійсно, чому один з дванадцяти стовпів майбутньої Церкви має вірити комусь на слово? Невже Господь Ісус помилився й обрав не найкращий час для Свого об’явлення, коли Фоми не було з рештою? Це не збіг і не раптовість. Це фундаментальне затвердження тих, на чиїх «плечах» сьогодні непохитно стоїть Церква. Історія Фоми — це місце, де Ісус Христос перетворює два заперечних «не» на найчіткіше та найпереконливіше сповідання віри: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28)
Через тиждень, коли учні знов зібрались разом, тепер був присутній і Фома. Вимоги, які він чітко зазначив тиждень тому, були немов 1-2-3, і чули їх лише учні. Зверніть увагу на те, як цього разу відбувається з’явлення Господа, і те, як уважно та лагідно Він відповідає на потреби Свого учня, відповідаючи 1-2-3:
«Поклади сюди свій палець, поглянь на Мої руки, простягни свою руку і доторкнися до Мого боку, — і не будь невіруючий, але віруючий!»
Ів. 20:27
Те, що відбувалось у цій кімнаті за зачиненими дверима, було не заради рейтингів, галасу або поширення популярності. Це було зроблено винятково заради однієї цілі, щоб Фома повірив.
Нам невідомо, чи зробив Фома те, чого так прагнув, але ми читаємо, як Сам Господь Ісус свідчить про те, що він повірив:
Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, які не бачили, а повірили!
Ів. 20: 29
Передбачаючи майбутнє, Божий Син знав, що впродовж століть Його учні по всьому світу не матимуть такої можливості, яка була у Фоми. Але Ісус запевняє, що ті, хто не бачили, але повірили — неймовірно щасливі. Чому? Бо змогли повірити без доказів? Ні, наша віра прагне підтвердження. Ми дійсно щасливі, бо наша віра в Сина Божого дає нам життя, тут на землі й у вічності, яка чекає попереду.
«Стривайте! — скажете ви. — А де ж брати докази, щоб повірити?» Саме тому було так необхідно зміцнити віру Фоми, бо ми з вами «стоїмо на їхніх плечах». На підставі того, що бачили Апостоли й до чого доторкались, вони переконливо проголошували наступне:
Багато інших чудес зробив Ісус перед Своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб вірячи, життя мали ви в Його Ім’я.
Ів. 20:30, 31
Сьогодні немає необхідності прагнути доказів, яких шукав Фома. Чому? Бо ми маємо Боже Писання, Біблію, кожне слово якої спонукає нас до віри в Божого Сина.
Фома пройшов свій шлях, і його невір’ю покладено кінець. А як щодо Вас, читачу? Що якщо титул «невіруючий» закріпився сьогодні саме за Вами? Пам’ятайте, що не прізвисько «невіруючий» є гірким, а невір’я серця, яке може призвести до дійсно гірких та незворотних наслідків у майбутньому.
Тому, шановний Друже, поквапся і «не будь невіруючий, але віруючий!»
