Був 1812 рік. Америка щойно оголосила війну Великій Британії в червні і програла свою першу битву в жовтні. І ось у такій обстановці один молодий, невідомий служитель, який прямував на роботу до Нью-Йорка, зробив зупинку в церкві Південної Британії, в Коннектикуті. Коли його запросили проповідувати, ніхто й уявити собі не міг, який вплив матиме його служіння не тільки на цю церкву, а й на все східне узбережжя протягом наступних тридцяти років.
Під час його виступу люди в зібранні зрозуміли, що відбувається щось незвичайне. Здавалося, що його проникливі запитання зачіпали серце кожного, шар за шаром знімали все наносне, оголюючи реальність їхнього гріха. Багато хто в зібранні дивувався тому, що він знає їх настільки добре. Він продовжував проповідувати і попередив аудиторію про їхню відчайдушну потребу в порятунку і про небезпеку всякого зволікання. Багато хто в зібранні прийшов до глибокого усвідомлення гріха.
Після закінчення проповіді зібрання розійшлося без жодних формальностей. Люди повернулися додому, щоб наодинці з Богом розібратися зі своїм гріхом. Протягом тижня багато хто був могутнім чином навернений до Христа. Відродження, яке розпочалося цього тижня, поширилося по всій Новій Англії, перенеслося до Нью-Йорка і вилилося в глибоку працю духовного перетворення, яка тривала до середини 1800-х. За цей час Бог милостиво використав цю людину, щоб привести до Христа більше людей, ніж хтось іще відтоді, як Джордж Вайтфільд приїхав до Америки півстоліття тому. Хто ж була ця людина?
Коли ми згадуємо такі імена, як Фінні, Муді, або Грем, наш розум починає малювати картини великих євангельских служінь. Але якщо ви назвете ім’я Азагеля Нетлтона, мало хто матиме уявлення про те, хто це. Про нього згадають хіба що як про когось, хто висловився проти Фіні на Конференції в Новому Лебаноні, навіть у більшості історичних праць нічого не говориться про відродження під керівництвом Нетлтона.
Азагель Нетлтон – важлива особистість в історії духовних пробуджень, яка, як не сумно, виявилася забутою. І все-таки його служіння можна назвати найбільш ефективним. Хоча він ніколи не був пастором жодної церкви, не написав жодної книжки, не був керівником жодної євангелістичної організації, проповідь Нетлтона прямо спричинила навернення більше ніж 30 000 людей, тоді як чисельність населення становила всього дев’ять мільйонів. Ці цифри, значні навіть порівняно з роботою більшості євангелістів, вражають ще більше, якщо ми візьмемо до уваги той факт, що його служіння охоплювало лише Коннектикут і прилеглі до нього штати. Згідно з Джоном Торнбері, кількість звернень у наші дні, “пропорційно успіху Азагеля Нетлтона”, становила б понад 600 000!
Торнбері не самотній у своїй оцінці значення діяльності Нетлтона для історії. Його сучасники, які чули проповіді таких титанів, як Едвардс, Фінні та Муді, вважали служіння Нетлтона надзвичайно успішним. У 1844 році газета “Нью-Йоркський Оглядач” назвала Нетлтона “одним із найвидатніших проповідників Євангелія, якими Бог коли-небудь благословляв цю країну”. Видання “Нью-Йоркський Євангеліст” погодилося з цією думкою, написавши: “Мало хто з часів апостолів був удостоєний честі такого визначного успіху в проповіді слова та наверненні грішників, який належить йому”… Беннет Тайлер сказав про нього наступне: “Ми не стверджуємо, що Д-р. Нетлтон стоїть в одному ранзі з Вайтфільдом; але він стоїть дуже високо серед тих, хто “відвертав грішників від їхніх грішних шляхів, рятував душі від смерті та покривав безліч гріхів”. Навіть Лайман Бічер, який запрошував виступати за своєю кафедрою як Нетлтона, так і Фіні, сказав про Нетлтона: “З огляду на ступінь його впливу, я вважаю його понад усяке порівняння, найбільшим благодійником, якого Бог дав цьому народу”.
Ймовірно найважливіше в служінні Нетлтона – це не просто кількість навернень, а кількість тих, хто залишився вірним Христу через багато років. Багато євангелистів сьогодні були б раді “знайти” хоча б якийсь відсоток від своїх навернених, не кажучи вже про те, щоб побачити, як ті живуть для Господа. Навернені Нетлтоном були надзвичайно тверді. Наприклад, із вісімдесяти чотирьох навернених 1818 року під час духовного пробудження в м. Рокі Хіл, у Коннектикуті, всі вісімдесят чотири залишалися вірними, згідно зі звітом їхнього пастора, двадцять шість років потому. Аналогічно, тільки три несправжніх навернення з вісімдесяти двох були відзначені у звіті іншого пастора під час відродження в Ешфорді штату Коннектикут.
На противагу цьому, наприкінці свого життя, “озираючись на всіх тих, хто заявляв про своє навернення (під час його служіння), але відтоді відпав”, у видатного євангеліста Чарльза Фінні виникли “змішані почуття з приводу істинних результатів його роботи”. І він був не самотній. У своєму листі до Фінні один із його співробітників поставив цікаві запитання з приводу їхньої спільної роботи:
Давайте оглянемо ниви, на яких ми з вами працювали як служителі, і на те, в якому стані вони зараз. Яким був їхній стан через три місяці після того, як ми залишили їх? Я не раз відвідував багато з цих місць, і знову і знову дух мій стогнав від того, в який сумний, плотський і повний сварок стан прийшли церкви досить скоро після того, як ми покинули їх.
Б. Б. Ворфільд також передає свідчення, яке дав Аса Махан, найближчий друг і співробітник Фінні, який довго пропрацював із ним:
Немає сильнішого свідчення, ніж те, що дає нам Аса Махан, який говорить нам, що всі, хто брав участь у цих духовних пробудженнях, пережили подальше падіння: ці люди стали схожими на загасле вугілля, роздмухати яке було неможливо…
Служіння Нетлтона рішуче відрізнялося від служіння Фінні не тільки в питанні навернень, а й у питанні довгострокового впливу на віруючих, яких він відвідував. Один із його сучасників, пастор Беннет Тайлер, позначив відмінності в пробудженнях Фінні та Нетлтона:
Ці пробудження не були тимчасовим збудженням, яке, наче торнадо, проноситься землею і залишає за собою запустіння; але вони були подібні до злив, що освіжають суху землю, яка спрагла, і змушують її породжувати “трави, відповідні до тих, хто одягнув її”. Ці плоди були постійні. З їхньою допомогою церкви не тільки примножилися, а й стали прекраснішими і сильнішими; а на навколишнє суспільство вони почали чинити позитивний вплив.
Хоча Нетлтон і Фінні були сучасниками, Фінні повністю затьмарив Нетлтона. Сьогодні варто поставити такі запитання: Ким була ця людина, яку Бог таким особливим чином використовував для навернення стількох душ? Чому хтось настільки значний був так сумно забутий серед нашого покоління? І що ж так разюче відрізняє його служіння від євангелістичних служінь, які ми спостерігаємо сьогодні? Ці питання будуть у центрі уваги цієї статті.
Роки юності та навернення
Азагель народився 21 квітня 1783 року на фермі в м. Північний Кілінгворт штату Коннектикут і був одним із шести дітей у сім’ї. Його охрестили в дитинстві, батьки навчали його моралі, Вестмінстерського катехізису і навичок сільської праці. Він відвідував сільську школу і брав участь у загальних вечірках, поїздках і танцях. В юності він пережив незвичайне переживання під час заходу сонця, коли темрява, що насувалася, вперше змусила його серйозно замислитися про реальність смерті. Але ці думки виявилися швидкоплинними, і ці короткі роздуми не залишили плодів.
Восени 1800, у віці вісімнадцяти років, Азагель став відчувати викривальну силу Святого Духа. Після бурхливого вечора на щорічному Дні Подяки думки про смерть повернулися і стали переслідувати його свідомість. Ці думки підштовхнули його до релігійних пошуків. Замість того, щоб принести полегшення стривоженому серцю, його прагнення молитися, читати Писання і творити добрі справи породили ще більші сумніви і незадоволеність.
Ці невдачі спонукали в Нетлтоні різні сумніви. Він став сумніватися в тому, чи дійсно Біблія істинна. Коли він дійшов висновку, що Біблії не можна довіряти, він зробив висновок, що Бога немає. Однак такий висновок не допоміг його серцю заспокоїтися, тому що він почав думати: “А що, якщо Біблія виявиться істиною! Тоді я загинув назавжди!” Праці Едвардса і Мемуари Девіда Брейнарда зміцнили його відчуття розгубленості. Після десяти місяців болісного викриття Нетлтон вичерпав себе:
Усяка самоправедність покинула мене; і, не маючи впевненості в Бозі, я опинився в глибокому смутку… Деякий час по тому незрозуміле тремтіння охопило мої члени і, здавалося, смерть поглинула мене. Вічність – слово Вічність – прозвучало голосніше за будь-який голос, який я коли-небудь чув; і ця мить здалася мені дорожчою за будь-які багатства світу. Незабаром після цього незвичайний спокій охопив мою душу, і спочатку я не надав цьому особливого значення, але відчув, що звільнився від свого жахливого почуття гріховності…
Нетлтон був навернений. Особистість Бога стала дорожчою, справа Ісуса – ціннішою, а доктрини благодаті – більш чудовими:
Характер Бога і доктрини Біблії, над якими я раніше не міг міркувати без ненависті, особливо доктрини про передвибрання і безоплатну благодать, тепер видаються мені чудовим і єдиним виходом, за допомогою якого, по благодаті, загиблі грішники можуть стати живими синами Божими.
Його навернення припало на період духовного відродження в Кіллінгворті під час служіння Джозаї Ендрюса. До березня 1802 року дев’яносто один новонавернений був прийнятий до церкви. Вплив цього пробудження породив в Азагелі нові прагнення. Працюючи в полі, він часто думав: “Якби я міг стати засобом порятунку однієї душі, я віддав би перевагу цьому перед усіма багатствами і почестями цього світу”. Навесні і влітку 1802 року містом пронеслася епідемія, яка вбила його батька і молодшого брата. У наступні три роки він займався справами ферми і дбав про сім’ю, викладав у сільській школі і займався під керівництвом Джозаї Ендрюса.
До 1805 року Нетлтон присвятив себе тому, щоб нести місіонерське служіння. Він вступив до Ейля і закінчив свою академічну підготовку без особливих заслуг. І все ж потенціал Нетлтона не вислизнув від уваги президента Тімоті Дуайта, онука Джонатана Едвардса, і Дуайт помітив: “З нього вийде один із найбільш корисних людей, яких тільки бачила ця країна”. Отримавши диплом 1809 року, він залишився в коледжі, щоб попрацювати і сплатити деякі борги. Нетлтона висвятили 1811 року; і, чекаючи на запрошення одного з місіонерських товариств, він служив як пастор протягом невеликого проміжку часу в “пустельних місцях” на південному сході Коннектикуту. Восени 1812 року Нетлтон отримав запрошення проповідувати в Південному Салемі, у Нью-Йорку. Дорогою до Нью-Йорка він зупинився на тиждень у Південній Британі штату Коннектикут, де і почалася його слава євангеліста.
Роки духовного пробудження
Роки з 1812 по 1822 рік можуть бути досить точно охарактеризовані як роки пробудження в служінні Нетлтона. Хоча Бог продовжував використовувати цього проповідника в справі пробудження аж до його смерті 1844 року, ці роки явили найвидатніший рух Духа Божого в його служінні.
Слідом за духовним пробудженням у Південній Британі Нетлтон вирушив далі до місця свого призначення – у Південний Салем, Нью-Йорк. Цей район вважався ще одним “пустельним місцем”, закритим для духовного пробудження. За короткий час проповіді Нетлтона почали ятрити серця і уми людей. “Незабаром уся місцевість була охоплена серйозністю, а питання релігії стало найбільш захоплюючою темою розмов”. За кілька тижнів, на подив, велика кількість людей навернулася. Азагеля так полюбили, що церква намагалася закликати його своїм пастирем. Однак він усе ще вважав себе відданим місіонерському служінню і, пробувши в Південному Салемі два місяці, вирушив назустріч іншим можливостям проповідувати, назад, у Коннектикут. Результати його служіння там були напрочуд схожі. У Данбері, Монро, Північному Лаймі, Хедлаймі та Блумфілді “його праці були вельми благословенні й вели до пожвавлення Божого народу і до пробудження та навернення грішників”.
Восени 1813 року Нетлтон вирушив проповідувати в церкві в Лічфілді, відомій як Мілтон. Церква відмовилася від послуг пастора за “напружених обставин” і парафія була сповнена внутрішніх розділень. Знову-таки, проповідь Нетлтона послужила до сильного викриття багатьох парафіян. На одному із зібрань кілька людей пережили такий страх, що почали кричати прямо на богослужінні. Нетлтон перевів їх у сусідній будинок, щоб потім особисто проконсультувати, а сам у цей час продовжував зібрання. За кілька місяців велика кількість людей навернулася, було навернено понад вісімдесят осіб із різних вікових груп, від дитини дванадцяти років до сімдесятирічної вдови.
Але найкращим з усього цього було те, що пролом, який колись розділяв цю церкву, затягнувся. Саме під час перебування в Мілтоні Нетлтон познайомився з Лайманом Бічером, який ніс служіння пастора в Лічфілді.
Духовне відродження, здавалося, переслідувало Нетлтона, яке б місто він не відвідував. До 1815 року всі, здавалося, бажали, щоб він працював серед них. Навесні 1815 року служителі з Нью Хейвена запросили його до свого міста. Його робота відродження там почалася з відвідування міської школи для дівчаток. В особистому листі другові Філандеру Пармелю Нетлтон розповідає про те, як у цій школі відбувалося пробудження: «Певна кількість людей там була стурбована. Скільки саме, сказати неможливо. Рівно за тиждень після того, як я приїхав туди, у великих масштабах почали відкрито і серйозно ставити запитання: Що мені робити, щоб врятуватися? Протягом трьох днів страждання декого були вражаючими. На четвертий день четверо раділи. На п’ятий день раділо ще більше людей. З того моменту робота стала поступово поширюватися по всьому місту. Перспектива досі вельми безхмарна. Сьогодні вранці я виявив, що ще двоє радіють у надії. Приблизно за чотири тижні понад 50 людей тут стали відчувати надію.»
Подібні речі були записані під час служіння Нетлтона в Мідлтоні штату Коннектикут 1817 року:
«За останній час спостерігається наростаюча серйозність. Зібрання були багатолюдними й урочистими… Один юнак схопив мене за руку, вигукуючи: “Я грішник. Я грішник. Що ж мені робити?” Вони (люди із зібрання) пішли і вирушили додому, зітхаючи і плачучи. Я повернувся додому і виявив кілька людей біля дверей будинку містера Вільямса в повному сум’ятті. Деякі стояли, деякі сиділи на землі або на сходах будинку, вигукуючи: “Що мені робити? Я загину. Я загину. Я не можу жити”. Це стурбувало сусідів, які зайшли подивитися на цю сцену. Після довгих сперечань я завів їх у будинок, їх було чоловік вісім-десять. Факт у тому, що раніше згаданий молодий чоловік, який залишив зібрання в такому горі, йшов разом із ними і раптом знайшов розраду і вигукнув: “Я знайшов Спасителя”. Тепер він був сповнений радості. Сидить і одягнений, і при здоровому глузді; і злякалися. Насамперед я попередив їх про помилкову надію. Помолився з ними й особливо наголосив, що їм слід іти додому поодинці, а не разом, і побути наодинці, оскільки питання це має бути вирішене між Богом і їхніми душами. Марія (молода жінка, яка живе в цьому будинку) була серед них. Вона пішла до своєї кімнати, зітхаючи і ридаючи, плачучи про милість і вигукуючи: “Я загину. Я загину”. Потім спустилася, вийшла на подвір’я і повернулася в такому ж жахливому горі у свою кімнату. І раптом усе затихло і замовкло. Я тихо сидів унизу і нічого не говорив. І незабаром я почув звук її кроків, вона спускалася. Вона відчинила двері і з сяючим радістю обличчям вигукнула: “О, сер, я знайшла Спасителя”. Я продовжував застерігати її про небезпеку помилкової надії. Вона ж вигукнула: “Я люблю Христа. Я дійсно Його люблю. О, як чудово”. Рано вранці вона вирушила відвідати одну зі своїх стривожених подруг, яка була настільки засмучена попереднім днем; і ось, погляньте, Вірсавія вигукнула: “Я знайшла Спасителя”. Це була щаслива зустріч. Раніше згаданий юнак, проживав у тій самій сім’ї (це був будинок Джона Таунера). У суботу ввечері, ближче до опівночі, ще одна людина, яка так само страждала, знайшла заспокоєння. За кілька днів вісім або десять осіб знайшли радість надії. Чим це все закінчиться, я не знаю. Молися ж за нас і за твого друга, А. Нетлтон.»
Влітку 1819 року служіння Нетлтона перемістилося з Коннектикуту в місцевість неподалік від Саратога Спрінгс, Нью-Йорк. Хоча він вирушив туди, щоб деякий час відпочити, місцеві служителі вмовили його зайнятися служінням, щойно дізналися про його приїзд. У Саратога Спрінгс сорок осіб заявили про свій порятунок, серед них були і найбільш шановані люди суспільства. У сусідній Мальті послухати його збиралися натовпи до тисячі чотирьохсот осіб. Він залишався там до лютого 1820 року і за цей період повідомив про понад шістсот навернених.
Звідти його робота торкнулася студентів Юніон Коледжу в Шенектаді штату Нью-Йорк. Нетлтон розповідає про духовне пробудження, яке відбулося серед студентів:
Кімната була настільки заповнена, що нам довелося попросити всіх, хто нещодавно знайшов розраду, спуститися донизу і помолитися за всіх, хто залишиться нагорі. Цей вечір я ніколи не забуду. Цю сцену просто неможливо описати. Чи бачили ви коли-небудь, як двісті грішників одночасно в одному місці плачуть про свої гріхи? Поки не побачиш це на власні очі, неможливо уявити всієї серйозності й урочистості цієї сцени.
Одним зі студентів, на якого особливо вплинуло служіння Нетлтона, був Френсіс Вейланд, майбутній президент Браунського Університету. До духовного відродження інтереси Вейланда були суто академічними, а релігія була “питанням незначної та віддаленої реальності”. Проповідь Нетлтона змінила напрямок життя Вейланда. Вейланд заявив: “Я близько познайомився з містером Нетлтоном, і наші бесіди з ним були для мене дуже корисними”. Його діти також відзначили вплив Нетлтона на служіння їхнього батька: “Він отримав незабутні уроки зі звернення до людей із релігійними темами”.
Хоча Вейланд і був знайомий із багатьма видатними проповідниками своєї епохи, про Нетлтона він сказав таке: “Я вважаю, що жоден проповідник із його сучасників не послужив засобом настільки численних звернень”.
Нетлтон залишався в цьому районі до осені 1820 року. За цей час він послужив інструментом відродження в багатьох парафіях. Тільки в Нассау штату Нью-Йорк понад сотню людей було навернено за період з кінця квітня до кінця червня. В одній місцевості сам Нетлтон оцінював результат пробудження: “В окрузі діаметром менше ніж двадцять чотири милі щонайменше вісімсот душ здобули надію і народилися в царство Христове з кінця минулого вересня”.
Незабаром після свого повернення в Коннектикут Нетлтон почав проповідувати в церкві Ноя Портера у Фрамінгемі. За три місяці навернулося двісті п’ятдесят осіб. Але і це не все, пробудження змінило все місто. Але виснажливий розклад Нетлтона починав позначатися на його здоров’ї. Він усамітнився на відпочинок у Пітсфільді штату Масачусетс. І знову місцевий пастор попросив його проповідувати. Буквально за лічені тижні вибухнуло духовне пробудження, і за кілька місяців понад вісімдесят осіб (половина з них – “глави родин”) були навернені. У 1821 і 1822 роках Нетлтон також працював у Коннектикуті й побачив пробудження в таких містах, як Лічфілд (у церкві Лаймана Бічера), Сомерс, Менсфілд, Гошен та інших місцях.
На початку жовтня 1822 року Нетлтон відвідував одну сім’ю у Вілбрагамі штату Масачусетс, де виявився випадок захворювання на тиф. До кінця місяця в нього почали спостерігатися симптоми цієї хвороби, і він пішов у будинок свого товариша Філандера Пармеля в Болтоні штату Коннектикут. До середини листопада він був настільки хворий, що навіть продиктував свій заповіт. Незабаром після цього він почав одужувати, але виявилося, що його гостинні господарі, Пармелі, самі заразилися цією хворобою. Місіс Пармель одужала. Але найближчий друг Нетлтона, Філандер, помер від хвороби 27 грудня. Ця звістка розбила його серце, і сам він описував цей час як “найважче випробування” у своєму житті. Поки Нетлтон приходив до тями після хвороби і втрати друга, підтримкою йому служили звістки про стійкий вплив на людей духовних пробуджень, що почалися завдяки його проповіді.
Роки конфлікту
Протягом майже двох років після того, як Нетлтон перехворів на тиф, він проповідував лише кілька разів. Слабкість заважала будь-якому регулярному служінню, і іноді хвороба поверталася, на довгі тижні приковуючи його до ліжка. У цей час Нетлтон зібрав книгу гімнів, які відповідали б потребам відроджених церков. Оскільки збірка Вотса користувалася величезною повагою в церквах тих днів, він мудро вирішив, що його власне видання повинне використовуватися як доповнення крім Вотса, а не повністю замінити його. У 1824 році збірник Нетлтона «Village Hymns for Social Worship, Selected and Original, Designed as a Supplement to the Psalms and Hymns of Dr. Watts» було опубліковано, і він став надзвичайно популярним серед церков, що пережили пробудження.
В останні роки життя Нетлтона фокус його служіння змінився: з видатного двигуна відродження він перетворився на богослова-захисника істинного духовного відродження. Хоча Бог продовжував використовувати його проповідь як інструмент пробудження у Вірджинії (1827-28 рр.), Північній Кароліні (1829 р.), Нью-Йорку (1830-31 рр.) та Англії (1831-32 рр.), його пізні роки запам’яталися, головним чином, завдяки двом основним протиріччям.
До осені 1824 року здоров’я Азагеля значно покращилося, що дало йому змогу певною мірою повернутися до проповіді. Спочатку він поїхав до Вифлеєму штату Коннектикут, щоб проповідувати за колишньою кафедрою Джозефа Белламі. За час його короткого перебування там сорок людей прийшли до віри. Потім зі схожими результатами він проповідував у Брукліні штату Нью-Йорк і Тонтоні штату Масачусетс.
У лютому 1826 року в Ямайці штату Нью-Йорк він відвідав збори, у яких не було пастора і які були сповнені чвар. Коли люди дізналися, хто він такий, його попросили проповідувати; за цим послідувало пробудження, яке тривало до осені. Саме під час свого перебування на Ямайці Нетлтон дізнався про проблеми, що виникають через пробудження в Онеїда Каунті штату Нью-Йорк. Було схоже, що використання деяких “нових заходів” у відродженні викликало великий поділ і сум’яття в церквах цієї місцевості. Дедалі більше людей приходило до нього зі скаргами на те, що відбувається в цих пробудженнях, і з проханнями залагодити те, що відбувається. Однак Нетлтон вагався.
До цього його битви були з невірними і з запеклими ворогами Євангелія. Хоча він і вступав у невеликі богословські дебати з іншими проповідниками з різних питань богослов’я, ці дискусії забирали в нього мало часу й енергії. Ніщо не заважало його концентрації на завоюванні душ.
У листопаді він поїхав в Олбані штату Нью-Йорк, щоб поговорити з кількома пасторами в окрузі. Чарльз Фінні, основний захисник цих “нових заходів”, проповідував по інший бік річки, у Троє. Він навіть зустрівся з Фінні щонайменше двічі під час свого перебування там, хоча збереглося мало інформації про ці зустрічі. У листі Джону Фросту, одному з прихильників Фінні в цій галузі, Нетлтон заявив, що він уже “виснажений розмовами” і що під час першої зустрічі мало що було сказано про нові заходи. В іншому листі Фросту Нетлтон конкретніше вказав, чим він був стурбований. У ньому він посилається на кілька прикладів того, як нові заходи і ті, хто їх застосовує, руйнують церкви в окрузі і “ламають” “усталених пасторів” цих церков. Фінні сам став ініціатором другої зустрічі, відвідавши будинок в Олбані, де зупинився Нетлтон. Згідно з тим, що Фінні написав про цю зустріч, він запропонував супроводжувати Нетлтона на збори, де той збирався проповідувати. Згідно з Фінні, Нетлтон “виглядав так, немов йому було ніяково, і сказав, що мене не повинні бачити разом із ним”. Згідно з Торнбері, “Незручність, яку міг тоді відчувати Нетлтон, могла ґрунтуватися на тому факті, що публічна поява цих двох людей разом могла бути використана на користь захисників нових заходів”.
Після своєї другої зустрічі з Фінні Нетлтон написав листа “Преподобному містеру Ейкіну з Утіки”, у якому він виклав суть свого протесту проти нових заходів. На початку, однак, Нетлтон з обережністю визнає руку Божу у відродженнях Фінні: “Безсумнівно, у Трої є справа благодаті”. Далі він зазначає:
«Ми не ставимо під сумнів ані істинність цих відроджень, ані чистоту спонукань тих людей, які брали в них найактивнішу участь… Але зло, на яке я посилаюсь, відчувається церквами всюди; члени, що відправились на пошуки духу й повернулись, дехто в засмуті, дехто в озлобленості, та ганьблять служителів, коледжі, богословські семінарії, вони розсварили цілі церкви та місяцями тримали їх у метушні. Деякі студенти богослов’я наробили більше шкоди, ніж вони коли-небудь зможуть виправити… Зло тече в усіх напрямках. Деякі церкви зазнали пробудження злоби, гніву, лихослів’я, заздрості, просто внаслідок відчайдушних спроб запровадження цих нових заходів. Ті служителі та Християни, які дотепер були найбільше й найменше знайомі з відродженнями, найбільше занепокоєні тим духом, що виріс із пробуджень на заході… Друзі брата Фіні, безсумнівно, наносять йому та справі Христа величезної шкоди. Вони, здається, більше прагнуть навернути служителів на бік цих особливих заходів, ніж навернути душі до Христа.»
Деякі зі згаданих ним особливостей були такі: лава занепокоєння, поіменна молитва за грішників у зібранні, призначення новонавернених для проведення пробуджень і осуд служителів, які не використовують їхні методи. Нетлтон був особливо стурбований тим, що Фінні та його співробітники виявили небажання того, щоб хтось досліджував їхні методи. Більш того, кожен, хто ставив нові заходи під сумнів, засуджувався як “ворог відродження”.
Хоча Нетлтон не бажав вступати в конфронтацію, спостереження за роботою в Онеїда Каунті переконало його, що він не міг вчинити інакше:
Нерегулярність так швидко починає превалювати і набуває такого характеру в наших церквах, що нескінченно перевищує те добре, що в них залишилося. Це зло рано чи пізно має бути виправлене. Хтось повинен заговорити про це, бо наше мовчання призведе до краху. Вогонь – чудова річ там, де він доречний, і я не боюся бачити його серед теренів і вовчків, але коли я бачу, як він розпалюється там, де може знищити паркани, сади, будинки і погубити моїх друзів, я не можу мовчати.
Отже, все було готово до того, що пізніше отримало назву Ново-Лебанонської Конференції 18 липня 1826 року, яка відбулася в м. Новий Лебанон штату Нью-Йорк. Перед зборами Фінні опублікував проповідь, яку він раніше проповідував на уривок Писання Амос 3:3 – “Чи підуть двоє разом, не змовившись між собою?” У своїй проповіді Фінні заявив, що всі, хто противиться його новим заходам, чинять так тільки через свої “замерзлі серця”. Оскільки у них неправильні взаємини з Богом, міркував Фінні, вони не можуть оцінити “розпечений до білого кольору рух пробудження”.
Нетлтон відповів на це листом у Гарден Спрінг, який було опубліковано в “Нью-Йоркському оглядачі”. У ньому він зазначив, що Фінні ніколи не був здатний відрізнити справжнє завзяття від хибного, істинну релігію від хибної, називаючи всяке завзяття ознакою релігійної відданості.
Проповідь, про яку йдеться, повністю втрачає сутність істинної релігії. У ній жодного слова не говориться про те, як нам відрізнити справжнє завзяття від хибного і істинну релігію від хибної. Варто підняти тон почуття до певної висоти, і все в порядку. Самоправедні люди, лицеміри і всі надуті гординею, звісно, будуть задоволені таким проявом, особливо якщо вони дуже самоправедні і дуже горді. Хибні прихильності, пристрасті здатні піднятися вище за істинні; і кожен проповідник у періоди відродження міг побачити й виправити це… Якщо проповідник не буде вкрай обережним у розмежуванні істинних і хибних пристрастей, диявол, безсумнівно, прийде і зіпсує всю працю, перетворивши її на ганьбу.
Лист Нетлтона критикував як логічні, так і біблійні підстави, до яких апелював Фінні. Він наголосив, що не можна відмахуватися від будь-якого дослідження й оцінки, називаючи їх “нехристиянськими”: “Без великої обережності й пильної оцінки проповідник мимоволі стане виправдовувати всі сварки й розділення в наших церквах”. Він нагадав читачам, що Павло ніколи не дозволив би людям стати вчителями, якщо вони не були “досконалими, у яких почуття навичкою привчені до розрізнення добра і зла” (Євр. 5:14), і що Павло не дозволяв новонаверненим проповідувати: “Не має бути з новонавернених, щоб не загордитися й не зазнати осуду з дияволом” (1 Тим. 3:6). Нарешті, Нетлтон перерахував дані Едвардсом спостереження про ознаки духовної гордині і зробив висновок:
Ознакою духовної гордині є відмова вступати в міркування з тими, кого вважають плотськими, коли ті висловлюють протести або ставлять запитання. Смирення підштовхнуло б служителя знизитися до тілесних, як Христос знизився до нас, терпіти нашу нездатність до навчання і дурість, переслідувати нас повчаннями, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, кажучи: “Ходімо, розсудимо разом”, що було б у згоді з наступною настановою: “Завжди будьте готові кожному, хто вимагає у вас звіту у вашому сподіванні, дати відповідь з лагідністю і благоговінням” (1 Петра 3:15).
Після двох таких залпів конференція опинилася в біді ще до того, як почалася. Досягнуто було мало, і обидві сторони розлучилися, не досягнувши згоди з жодного питання. Фінні відчув себе помщеним, коли церкви у великих містах східного узбережжя стали запрошувати його виступати за кафедрою. По суті, на цій конференції два провідні проповідники Нової Англії, Азагель Нетлтон і Лайман Бічер, востаннє трималися разом. Друга криза в житті Нетлтона, суперечка про богослов’я Натаніеля Тейлора, назавжди розділила Нетлтона і Бічера і перекинула Бічера до табору Фінні.
Протягом 1827 року Азагель кілька разів втрачав свідомість, що спонукало лікарів призначити йому як ліки тепліший клімат. Нетлтон вирішив провести зиму в горах Віргінії біля коледжу Гемптон-Сідней. Він проповідував у найближчих містах зі звичайною для нього ефективністю. Поки він був там, кілька студентів з Ейля відвідали коледж і викликали фурор, виступаючи на захист вчень свого президента Натаніеля Тейлора.
Найбільше занепокоєння викликало заперечення Тейлором доктрин повної гріховності людини та першородного гріха. Незалежно від будь-якої особливої роботи Святого Духа, людина могла утриматися від гріха, просто вирішивши не грішити. Точно так само, ніяких особливих дій з боку Бога не було потрібно, щоб привести грішника до Себе. Ця теологія була не тільки доктринально нездоровою, Нетлтон також знав, що вона послужить тому, щоб підірвати істинні навернення, перемістивши фокус з того, що Бог робить у спасінні, на те, що може зробити людина. Усе, що було потрібно від євангеліста тепер, – це представити істину так, щоб схилити людину до рішення:
Д-р Т. говорить так, немовби єдина складність для грішника, який хоче любити Бога, полягає в його нестачі чітких і ясних поглядів на божественні питання… Д-р Т. вважає само собою зрозумілим те, що, якби тільки в грішника були ясні уявлення про Бога, він полюбив би Його. Але факти доводять зворотне.
Нетлтон також усвідомлював, що таке богослов’я виправдовуватиме якраз ті методи, яким він прагнув протистояти в служінні Фінні. Публікація Автобіографії Фінні виправдала всякі побоювання Нетлтона. У ній Фінні відкрито протистояв доктрині первородного гріха, кажучи про неї, як про “догму, що суперечить Писанню”, і називаючи її “нонсенсом”. Фінні висловлювався проти того переконання, що нове народження є хоч якоюсь мірою божественним даром. Він наполягав на тому, що:
Відродження полягає у зміні грішником його остаточного вибору, наміру, вподобання… коли людство стає воістину релігійним, йому не дається сила виконувати те, що люди не могли виконувати до цього. Вони тільки демонструють сили, які мали раніше, але по-іншому, і використовують їх на славу Божу.
Коли таке богослов’я застосовується до духовного відродження, його лідери можуть використовувати будь-які засоби, необхідні для того, щоб привести церкву в стан пробудження. Сам Фінні сказав про відродження наступне: “Відродження – це не диво, воно не залежить від дива в жодному сенсі. Це суто філософський результат правильного застосування складових засобів – так само, як і будь-який ефект є результатом застосування засобів”.
Те, що Нетлтон виступав проти богослов’я Нью Хейвен, зрештою призвело до розриву відносин між ним і Лайманом Бічером. Бічер відчував, що саме богословське питання було основною причиною, яка спонукала Нетлтона протистояти як Фінні, так і Тейлору: “Він хотів, щоб битва тривала. Він був одним із тих, хто ніколи сам не здається. Йому уявлялося, що брати в Нью Хейвен підлещуються до Фінні… Це породило всю його гіркоту проти Тейлора”. Листи Нетлтона не відображають гіркоти щодо Тейлора з його боку. Справді, він залишався другом Тейлора до самої смерті. У листі до Тейлора на останньому році свого життя Нетлтон згадував їхню доктринальну суперечку і переконував Тейлора, що, незважаючи на те, що вони багато років не погоджувалися, це ніяк не вплинуло на їхню особисту дружбу:
Мені не потрібно говорити, що я тебе люблю. Ти знаєш, що я завжди тебе любив… Я не ставлю під сумнів твої мотиви. Я не суджу твоє серце. Я смію сподіватися, що твої власні релігійні переживання відрізняються від деяких речей, які ти опублікував, – я кажу це з найдобрішими почуттями і з поглядом на вічність. Прийми це, як моє передсмертне свідчення і як вираз моєї щирої любові. Прощавай, брате мій. Скоро ми зустрінемося біля Судилища Христового. Дай Бог, щоб ми зустрілися на небесах.
В останні роки життя Нетлтон приділив свій час і енергію студентам Богословської Семінарії Коннектикуту в Гартфорді, заснованої у відповідь на навчання Богослов’я Нью Гейвен, яке тривало в Ейлі. Беннет Тайлер став президентом, але Нетлтон був “духовним батьком школи”, згідно з Джорджем Брайні. Його спеціалізацією було благовістя, а проповідь доктрин, “надзвичайно корисних для завоювання душ” формувала основну тему більшості його лекцій.
Нетлтон серйозно захворів 1841 року, і діагноз був – жовчні камені. Дві операції виявилися безуспішними, і Нетлтон продовжував слабшати. Він помер вранці 16 травня 1844 р. Він залишив солідні статки, отримані, в основному, від продажу книги гімнів. Навіть його заповіт вказував на те, що він був людиною, відданою справі Христа: він заповів невеликі частини статків своїм братові, сестрі та кільком друзям; частину, що залишилася, він заповідав семінарії та Американській Раді Зарубіжних Місій, установам, “які представляли все найближче його серцю”.
Висновок
Неможливо переоцінити значення служіння Азагеля Нетлтона. Франсіс Вейланд, засновник Браунського Університету, сказав про Нетлтона: “Гадаю, жоден проповідник його часу не послужив засобом для стількох навернень”. Сучасного читача найбільше вражає те, що надзвичайна ефективність Нетлтона мала місце незважаючи на те, що він не застосовував методів, які сучасні євангелісти вважають невід’ємною частиною благовістя. Наприклад, за весь період його служіння тисячі прийшли до твердої, постійної віри в Христа. Хоча Нетлтон жодного разу не запрошував людей уперед, “до вівтаря”. До речі, одна з найсерйозніших битв для Нетлтона сталася тоді, коли він виступив проти подібних “нових заходів”, що їх застосовував Чарльз Фінні.
Безсумнівно, методи Фінні були ефективні для залучення великої кількості народу і забезпечення великої кількості “сповідань віри”. Але вони включали багато сумнівних аспектів, які ні Нетлтон, ні інші проповідники не могли прийняти. В одному зі своїх листів Нетлтон писав про те, що його дуже турбують майбутні покоління. Азагель усвідомлював, що небезпека була великою не для його покоління, але для наступних, для тих, хто припустить, що всі відродження залежать від таких заходів:
Якщо злу незабаром не запобігти, виросте покоління, яке успадкує всі відхилення своїх лідерів, не знаючи, що пробудження колись відбувалося або може статися без цих зол. І такому злу судилося передаватися з покоління в покоління, стаючи дедалі серйознішим.
І справді, страхи Нетлтона виправдалися. Не тільки Нетлтон виявився забутим, стертою з пам’яті виявилася і сама ідея духовного пробудження поза певними методами.
Кожна нова ідея щодо зростання церкви, яка спрацьовує, безсумнівно походить від Бога. “Зрештою, результати говорять самі за себе”, – стверджує багато хто. Нетлтон відмовлявся приймати будь-який захід тільки на підставі його ефективності. Так само він знав, що, якщо дозволити застосування будь-якого методу без його перевірки істиною Писання, це, в кінцевому підсумку, призведе до руйнування і дискредитації будь-якого духовного відродження:
І всі ті служителі, які у своїй проповіді та бесідах не розрізняють між істинним і хибним завзяттям, істинними і хибними пристрастями, і не вказують на цю відмінність, і не показують її усьому світові ясно, як сонце, явно схвалюючи одне і принародно засуджуючи інше, виявляться найбільшими зрадниками справи відродження.
Служіння Нетлтона також вчить важливості проповіді для відродження. Мало хто проповідував із силою та ефективністю, властивими для Нетлтона. Франсіс Вейланд сказав: “Він потрясав слухачів, як вітер – дерева в лісі”. Торнбері підбив підсумок проповіді Нетлтона:
В оповіданнях і описах тих видатних духовних відроджень, над якими трудився Нетлтон, одне стає очевидним, – те, що він доводив до розуміння слухачів жахливу реальність вічності душ людських. Коли він говорив про мерзенність гріха, вони відчували його жало. Коли він зображував страждання Христа, вони переживали трагедію Голгофи. Коли він проголошував святість характеру Божого, вони тремтіли, уявляючи це бачення. Коли в його устах осуд у пеклі звучав, як гуркіт грому, це спонукало людей тікати з цього місця.
У той час, як більшість сучасних проповідників прагне уникати доктринальних тем, Нетлтон, подібно до Вайтфільда та Едвардса до нього, проповідував найбільші доктрини віри. Один пастор з Іст Гранбі штату Коннектикут описав манеру проповіді Нетлтона під час духовного пробудження в його церкві:
Доктринальні проповіді читалися часто; але в них був практичний поворот. Вони були надзвичайно узгоджені з Писанням, прості й змушували людей відчувати, що це саме до них звертаються, а не до їхніх сусідів. Іноді він проповідував і більш суворі доктрини, з великою силою і очевидним благим результатом.
Служіння Нетлтона нагадує про те, що всі великі доктрини віри можуть бути проповідувані з видатним результатом пробудження Божого народу.
Сьогодні ми потребуємо духовного відродження так само, як і раніше. Але нам потрібне не будь-яке відродження. Ми потребуємо відродження, явно заснованого на роботі Святого Духа, а не на людських методах. Служіння Нетлтона, порівняно зі служінням Фінні, показує, що справжнє відродження не завжди спиралося на певні “закони пробудження”, які пропагував і популяризував Фінні. Воно відбувалося просто в результаті вірної та безстрашної проповіді Божого Слова. Служіння Нетлтона є свідченням того, що сила Слова Божого здатна привести грішників до віри. Але найголовніше, воно нагадує нам усім, що духовне пробудження, як і навернення, це воістину робота суверенного Бога серед Його народу.
